Re: цензії

Останній із перерахованих найактивніший: сиджу на роботі й увесь час читаю. Коли – тому що просто зобов´язаний, коли – в діалозі-дискусії з автором, але, слава Богу, лягають на редакторський стіл і твори, в які поринаєш безоглядно і, не забуваючи, щоправда, про свої обов´язки з проставляння розділових знаків та виловлювання «очепяток», довірливо йдеш за оповідачем, відкриваєш уже відкритий ним світ, який потребує лише обживання його доброзичливим чи вимогливим читачем.

У першому випадку залишаюсь незворушним – іноді до повної відстороненості – редактором-обліковцем типових помилок і кальок; у другому – прокидається інтерес: як це зроблено, я, мабуть, зробив би інакше; а в третьому читач повністю домінує, забуваєш про правила і традиції, хочеться ділитися з іншими враженнями й думками щодо прочитаного.

Саме час відповісти безпосередньо на запитання.

Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ (це не реклама!) щороку випускає не так і багато літератури, на читання якої не жаль витрачати час, решта – то банальний самоплив, котрий, щоправда, дає можливість виживати. Тому перелік вартісного прочитаного недовгий. Це, зокрема, чудовий переклад роману Ірен Немировськи (французький класик ХХ ст. з київськими коренями) «Французька сюїта», здійснений Ганною Малець, який показує панораму не знаної нами Другої світової війни – її першу частину, поглинання вермахтом Франції у 1939–1940 рр. Бездушний залізний молох і крихкі людські долі, разючі зміни в характерах та поведінці людей в екстремальних умовах – письменниця психологічно точно, співчутливо і безжально змальовує своїх героїв.

Роман знаної бельгійської письменниці Марґеріт Юрсенар «Чорне творіння» та її поезії в прозі «Вогні» (Марґеріт Юрсенар «Твори», переклад Дмитра Чистяка) – це цікаве поєднання завжди актуальної теми доля людини в недоброзичливому щодо неї світі й – несподівано – не сучасного тла, а далекого ХVІ століття, часів Інквізиції. Спочатку читав, запитуючи себе – чому автор вибрала ту епоху, адже в романі змальовано не масштабні історичні події, а життя конкретної людини в обмеженому просторі. А потім поступово прийшло розуміння: це своєрідний театр, де в перші хвилини пам´ятаєш про умовність певної мізансцени й лаштунків, та з часом забуваєш про них – однак усвідомлюєш, що на такому тлі виразніше проступає авторський задум.

Із прочитаного назву ще «Роман юрби» Валерія Шевчука – його улюблена житомирська тема, вишукана інструментовка замальовок повсякденного життя однієї вулиці з розвитком дії виростає до розгорнутої симфонічної картини буття недалекого минулого; «Філософський зоопарк» сучасної французької авторки Армель Ле Бра-Шопар – іронічний опис взаємозв´язку світу тварин і людини з точки зору філософів та вчених; «Вічний Іван. Шпаргалка Езопа» – роман і мудрі притчі Віктора Міняйла (на мою думку, глибокий і гостросюжетний роман, відзначений свого часу Шевченківською премією, тематично перегукується із резонансним «Залишенцем» Василя Шкляра); емоційно-аналітичний «Меридіан розуміння» Дмитра Дроздовського.

Як обираєте літературу для читання?

Частково – як читач-редактор – я вже відповів на це запитання. Як письменник намагаюся найперше хоч якоюсь мірою встигати за новинами і новинками сучасного літпроцесу. Часу на це маю небагато – та й після читання-роботи чи завжди можна налаштуватися на читання-дозвілля? Бодай «по діагоналі» переглядаю « Слово Просвіти », «Літературну Україну», «Українську літературну газету», хоча раз по раз зупиняюсь на цікавих публікаціях – і вже читаю підряд. Як правило, там – у презентаціях тих чи тих авторів або в анонсах – знаходжу підказку: що варто пошукати, почитати. Звичайно, все охопити не зміг би і за найбільшого бажання. Передусім мене цікавлять автори творів, в яких традиційно чи по-новому розробляються одвічні теми людського буття. Буфонади в літературі не визнаю. Зацікавлено придивляюся до імен колег із географічної провінції (далеко не завжди це провінція духовна…), яким не так просто проявитися серед багатого книжкового розмаїття. При нагоді гортаю видання молодих. Не маю жодних упереджень щодо їхньої творчості, намагаюся розуміти нові ритми, викличність і задерикуватість тих, що шукають своє місце в літературі. Не розумію ворожнечі поколінь – хіба, за поетичною версією Євгена Євтушенка, ту, що виникає «возле корыта». Кожна епоха співає своїм голосом. Варто дослýхатися до природи: там є місце і час для співу всякої пташки – і для солов´я, і для жайвора, й синички. То тільки ворони каркають цілорічно, намагаючись перекричати всіх…

У літоб´єднанні «Радосинь», яке цього року відзначає своє 20-ліття, є ряд цікавих студійців (досить сказати, що за цей час близько 70 із них стали членами Спілки письменників, хоча професійними письменниками – одиниці). Майже щомісяця в когось з´являється публікація в пресі а то й виходить книжка – теж не хочеться бути необізнаним.

Як просто читач усе частіше озираюсь назад. Тягне перечитати давно знайоме, близьке за настроєм – це, як правило, поезія. А іноді запізніло (бо є книжки, які конче треба прочитати у певному віці) надибую цікаву прозу. Одне з останніх «відкриттів» – повість Рея Бредбері «Кульбабове вино».

Що можете порадити для читання іншим?

Книжковий світ неосяжний – кількісно, жанрово, тематично. За все життя людина встигає прочитати незначну частину надбання людства. Проблема вибору була завжди, й нам її не уникнути. Не ризикну назвати щось конкретне, бо моя думка може бути лише моїм вибором, який зовсім не підійде іншим. Тому висловлю кілька загальних принципів, яких намагаюся дотримуватись.

Найперше – шукайте СВОЮ книжку, яка дасть потрібні знання, розширить світогляд, збагатить внутрішній світ гуманістичними засадами. Відкривайте СВОЇХ авторів, які стануть цікавими співрозмовниками, можливо – друзями чи вчителями. Долайте кордони між країнами й епохами – у кожній знайдете корисне й мудре. Не спокушайтеся галасливою рекламою – часто вона підносить не справжню літературу, а «розкручений» товар. Та головне – читайте й читайте, не уподібнюйтеся буридановому ослу, який може померти від голоду, так і не зробивши свій вибір.

Автор світлини - Владас Бразюнас (Литва)